Новий рік у Стамбулі - Страница 20

— Давно би так, — пробурчала я.

У Єрусалимі ми мешкали біля знаменитого базару Махана-Єгуда, такого галасливого, демократичного, де справжніми аристократами були торговці халвою, найдорожчим товаром, однак цей був архітектурною пам’яткою, і називали його Базаром спецій. Втім, зараз він теж був переповнений. Ми пропливли критим тунелем повз естетично розкладений товар у такому щільному натовпі, що не можна було зупинитись. Але тут продавались речі не на кожен день і тривалого зберігання: сушені, в’ялені, спресовані, невідомого призначення. І зовсім мало овочів і фруктів, зрештою, всюди вибір овочів і фруктів був невеликий. Я пригадую, як у Святому місті в лютому двоє хлопців продавали свіжі полуниці, дерли горлянки так, що вуха закладало, і я не втрималась від спокуси — купила. І ми їли їх на дахах, звідки видно було захід сонця.

Лада з Томеком були в Туреччині вперше і не знали, що тут добре і що воно взагалі таке. Дивно, але навіть тут я не відчувала запахів, може, море вбирало всі запахи, як волога ганчірка. Може, справа була в мені. То не був Стамбул троянд і тюльпанів, шербету і теплих коржів. То був Стамбул авто і бруківок, старих потворних мурів і якісної шкіри, нових, наче відполірованих, мечетей.

У крамниці, що була збоку, я купила собі теплий темно-синій шалик з довгим ворсом, і моя бідна голова нарешті відчула тепло. Жінку легко втішити. Але ще більше я втішилась, коли побачила міст через Босфор і на ньому повно рибалок з вудками. О, як я хотіла перейти Босфор! Міст — це щось особливе. Мені часто снився наш старий міст через Бистрицю, дерев’яний, чорний від смоли, по якому вже не їздили коні, було повно дір, але він витримував усі літні повені. Мені снилось, як я доходжу до його кінця, а там — розмитий берег і внизу вирує вода, і я все намагаюсь знайти спосіб переправитись, але врешті прокидаюсь.

Може, все лихе залишається на тому березі, бо мости раніше освячували? Я вірю в такі речі. Внизу біля мосту на набережній смажили рибу на грилі, але я лише проковтнула слину, бо спускатися туди не було коли. Міст — важливіший.

Такий простий, без витребеньок, міст, на якому до перил не можна було підійти, бо всюди стояли рибалки. З обох боків. Навіть кілька жінок, запнутих хустками. Снували катери, пороми, ріка аж кишіла ними. Тут справді ловилося. Ходили торговці з чаєм і наживкою, походжали вгодовані коти, якийсь індіанець грав на гітарі, але крізь шум його не було чути. Добре людині. Замість того, щоб гнути спину на плантації полуниць в Каліфорнії, він собі подорожує. Я завжди захоплювалась вуличними музикантами. Бідні студенти з консерваторії у Львові теж не гребують цим ремеслом, щоб вижити. Індіанець у пір’ястому головному уборі виглядав вельми екзотично серед рибалок, що звісили довгі вудлища і явно не слухали музиканта. Моя циганська душа тягнеться до музик, мандрівних крамарів, дервішів, самотніх прочан не від світа сього. Колись на одному літературному сайті я надибала розповідь чоловіка, що сам подорожує по Уралу, місяцями. Ночі в покинутих будинках, темрява, холод — від його розповіді віяло справжньою самотністю людини, яка шукає собі смерті, але кожного разу її уникає завдяки інстинкту життя. Я знаю, як можна стати таким, я щойно була такою, але поволі чари життя повертають мене до теплого жовтого світла, і темно-синій шалик як котик тулиться до моєї хворої щоки.

До кави у кафе в Галаті подають квадратик рахат-лукуму. Я віддаю його Ладі, бо вона п’є з Томеком американо. На другому поверсі тісно, але тепло, таке відчуття, наче я у Львові в «Галці», всі студенти теж п’ють американо, бо воно сьогодні зі знижкою. В торбі у мене брязкають сувеніри, що я купила на цій вулиці, бо післязавтра — додому. Мене взагалі обтяжує ця звичка везти усім подарунки, але я знаю, що більшість людей не мають змоги поїхати. Не лише тому, що у них нема грошей, просто наші люди не звикли подорожувати, щоб побачити нові землі. Вони знайдуть безліч причин не побачити моря, чи гір, чи пустелі. Для них закордон — це місце, де заробляють гроші, а не витрачають. І тих грошей завжди мало, чого не скажеш про нас, хто вдома: скільки є, стільки є. Колись я теж вдихала пахощі чужих країв від подарованих дрібничок, доки сама не вирушила у мандри. І ніколи не шкодувала за витраченими не на ремонт чи дорогі лахи грошима.

Томек натякнув, що ми не встигнемо на виставку орієнтального польського живопису, і я подумала, що якби йшлося про виставку українського живопису, навряд чи Лада і навіть я вважали б обов’язком її відвідати. І не дуже в ньому ми винні, бо колоніальне минуле — тяжкий спадок. Я працювала кілька років у Львівській ґалереї мистецтв і бачила, як поляки біжать до польських митців і не виявляють жодної цікавості до української культури, звичаїв, хоча Томек — інший. Він за кілька місяців вивчив українську мову, і на сході чи в Києві нікому й не спаде на думку, що він поляк. Бо хто, крім затятого українця, буде спілкуватись українською мовою.

Отож, міст перейдено, Рубікон подолало, і цього б мені вистачило, щоб сісти у метро й доїхати до вечірнього Гос-тепе з його скаженим вітром, дощем і гулом машин. Але вийшло по-іншому. Ми зупинились перед якоюсь скляною спорудою, не піднімаючи очей угору, бо почався знову дощ і вже стемніло. Ґалерея всередині була як бункер, треба було підійматися ліфтом. Не знаю, чи вірно ми втрапили, але експозиція була побудована трохи дивно: спершу коні й битви. Коні були штивні, як з картону, батальні сцени дуже картинні. Османська імперія була приязна до поляків, бо ті після тривалих воєн зуміли відновити з турками нормальні стосунки, і у XVIII—XIX століттях польські митці охоче мандрували до Константинополя, ще був живий сарматський дух, який не розуміла Західна Європа. То були справжні мандрівники на Схід, бо їх цікавило життя, звичаї, культура східних народів, а не політика чи комерція, чи, як тепер, пустопорожній ґламурний туризм зі «все включено». Холера, проказа, чума, дизентерія — все що завгодно можна було підчепити в теплих краях, але як приємно було зустріти полякові поляка в Богом забутих постоялих дворах. І ще розбійники, злодії, шахраї, релігійні фанатики. Жодних тобі фотоапаратів — всі ці мандрівники малювали те, що бачили: людей, тварин, дерева, мечеті… Вони принесли моду на Схід у Західну Європу, ясна річ, мода була як мода на все екзотичне, але замальовки, ескізи вартували більше, ніж розкішні полотна з одалісками і фонтанами. Вони дихали життям. Це все було поверхом нижче, після коней. Мене охопило відчуття батьківщини — ці художники були присутні у Львівській ґалереї мистецтв, тільки я не знала тоді, що частина їхнього життя була присвячена пізнанню Сходу. Експоновані картини були в основному з Варшавських музеїв, і на бронзових табличках можна було прочитати польські назви.