Новий рік у Стамбулі - Страница 4

Шолом, кинутий на землю, під яким не росте трава, вже вкрився іржею, вгруз у землю. Але всередині приголомшує: дуже великий простір, дуже багато мармуру, вичовгані сходи, увігнуті пороги. Я не знаю, куди ділися люди, які стояли у цій величезній черзі. Може, вони потрапляли у різні часи: IV, VI, XI, XIV століття? Те, що я прочитала на кількох табличках. Віртуальний простір дає змогу дізнатись про все вдома, я цього не робила ні перед тим, ні після цього, бо це має сенс, коли щось шукаєш, а я люблю просто ходити і вступати в контакт з речами. На другому поверсі, тобто ґалереї, можна було розгледіти ковані люстри і, спершись на балюстраду, дивитися вниз, чи постояти перед мозаїками, тими, що відкрили і відреставрували. Я часто замислююсь, куди поділося все золото, срібло, слонова кість, рубіни і смарагди, що прикрашали палаци і храми? В яку чорну діру вони провалились, чим стали? Це якась алхімія часу, після якої найтривкішими виявляються камінь і глина. Мені це перетворення видається містичним. Матерія у Всесвіті не зменшується і не збільшується, і для її рівноваги потрібно, щоб стояла отака величезна будівля.

Мене вразили дві речі: мармурові різьблені двері, тобто портал на ґалереї, вкритий простим рослинним орнаментом, без жодної символіки. Можливо, так виглядали б двері до раю, якби той рай існував. Я проходила через них кілька разів. Напевно, вони вели раніше до бічного вівтаря. Можливо, не я одна розуміла значущість цього порталу, що міг закриватися пурпуровою запоною, бо Візантійська імперія толерувала розкіш у всьому. Але я уявляла, що переходжу з одного виміру в інший. Якось по-дитячому, але краще відчувати втіху, ніж колупатися в інформації. Я могла торкатися мармуру, сірого в прожилках, поруділого. Мені це подобалось, бо він не був відразливо холодним, а мав температуру повітря.

А потім я звернула увагу на балюстраду, розділену простінками, затишна місцина, щоб просто відпочити. Поверхня була подряпана, грецькі літери, хрестики, щось схоже на вірменські написи і руни. Тут стояли охоронці імператорів, як я читала, і знічев’я щось собі шкрябали на мармурі кінчиком кинджала. То було зворушливо. Хоча не всюди були знаки. Я оглянула все. Найбільше було хрестиків. Не всюди, мабуть, стояли воїни, могли бути просто віруючі. Я бачила в Храмі Господньому цілі стіни, вимережані прочанами, біля підніжжя Голгофи. Знак пошани, замість власного імені — хрестик. Бог знає всіх поіменно, Бог розбереться, хто це був.

Але попри тих безіменних, чия провина в тому, що вони пошкодили білий мармур, власне звідти почався розкол церкви на католиків і православних, і звідти почалася смерть Візантії, Другого Риму, і цей ефект метелика спрацював зараз, у XXI сторіччі — війною між Росією, що привласнила собі візантійську пиху, і Україною, яка вирвалася з її орбіти, бо ніколи не була православною по-візантійськи. Айя-Софія у Стамбулі — це лише повітря під заржавілим шоломом давно вбитого полководця. Вона вже ніколи не буде центром християнського світу. Лише історичною пам’яткою, християнсько-мусульманською, з добудованими мінаретами. Храм роблять храмом віруючі з їхніми молитвами. Тут я не могла помолитись за мамину душу. Мене приголомшила велич подій, які врешті вийшли за межі Святої Софії, і їхній спотворений відгомін пронизує кулями і мінами людські тіла, матеріалізуючи ідеї. Варвари запозичують чужу традицію, адаптуючи її відповідно до власної ментальності. Замість вмілої стратегії Візантійської імперії, військової і дипломатичної, взяли бюрократію і корупцію.

Якби зараз визирнуло сонце і заграло б на стінах і підлозі, сталося б диво. Але мені судилося бачити лишень присмерк і вийти на дощ, що накочувався хвилями, і вже не повернутися сюди, мабуть, ніколи, принаймні, в цьому житті.

Було вже досить пізно, бо ми приїхали до центру в обід. А час тут такий самий, як у Львові, і під вечір дощ став сильніший. Ми спустились до моря, тобто до Босфору, вздовж якого вела траса. Свинцево-сірі хвилі, яскравий червоний турецький прапор, а далі повно човнів і наметів на березі, і вогнище, яке гасив і не міг загасити дощ. Зовсім інша картина, але якщо озираєшся на місто, то бачиш мури, покинуті древні будівлі, крутий схил… Там можна блукати вічність. Константинополь захищений з боку моря. На кораблях з гребцями чи вітрилами не перевезеш багато воїнів, які вміють штурмувати укріплення і мають техніку.

Ми знову перейшли на інший бік, піднялись угору крутою вулицею і, задихаючись від вологи, глухнучи від шуму, увійшли в крамничку з керамікою. Я попросила. І відразу побачила білу, розмальовану пташку з червоним дзьобиком. Лада не розуміє цих сентиментів. Коли я вчилася у 9-10 класі в сусідньому селі, Нагуєвичах, то кілька місяців збирала копійки, щоб купити в кіоску книжку «Чаликушу» турецького письменника Гюнтекіна. Сестра привозила почитати з бібліотеки, а тут її можна було купити. Чаликушу — це співоча пташка. Я не могла відвести очей від цієї розмальованої квітами цяцьки, яка нагадала мені солодкі години читання в дитинстві, коли я перечитувала десятки разів одні й ті самі книжки. Мені так часто бувало гірко і боляче, що я вже тоді рятувалась читанням, відновлюючи таким чином силу. Бо треба було жити далі. Пташку мені загорнули, запакували, і лише в нашій тимчасовій домівці я її звільнила й поставила на кухонний столик. Вона простояла там до дня від’їзду як член нашої маленької родини. Вона чула всі наші розмови, і зараз, коли я пишу ці рядки, мені хочеться піти до кімнати, забрати від інших пташок, що стоять на підвіконні, й затиснути в руці. Моя мама була маленька і жвава, така енергійна, доки її не здолала депресія і не розбив інсульт. Як пташка.