Новий рік у Стамбулі - Страница 10

З кожною хвилиною мінявся настрій, від приреченості до тривоги, від тривоги до гніву. Мабуть, є сенс у тому, щоб опинитись в чужій країні, не знаючи мови, не маючи ключів і зв’язку, не орієнтуючись у транспорті. Все, що я знала, це станція метро «Гос-тепе», звідти я могла б дійти навіть до нашого помешкання, але я не маю картки, не знаю, як її купувати, як поповнювати. Ой, лишенько. Я собі пригадала одного дядька, який прилетів до Канади, і його не зустріли. То він став посеред аеропорту й закричав: «Люди, де ви?!» Я згадала тих біженців, які потрапляли до України з Іраку чи Бангладеш, не знаючи навіть англійської. Я була в такій самій ситуації. І ще в мене топографічний ідіотизм.

Лада з Томеком вигулькнули з якогось проходу біля мечеті. Я не сварила їх, що вони відразу не повернулись за мною. Схоже, ми всі троє потрапили в пастку часу. У них був такий присоромлений вигляд, що мені стало раптом смішно.

Людей на вулиці майже не було. Мабуть, сиділи й дивилися телевізор. Але в Туреччині є ще такі чудові заклади, як своєрідні клуби для чоловіків. Їх видно через скло з вулиці. Старші чоловіки грають в шахи, є там адміністратор, що робить чай і каву. Дуже скромне приміщення, просто столи й стільці. У Туреччині жінці можна легко потрапити до мечеті, але тільки не чоловічий клуб. Це — святе. Навіть дивитись через вікно не можна, навіть зупинятись навпроти. Боже збав. Оскільки релігію відділили від держави, то традиція стала єдиним способом зберегти ідентичність, і за неї вони триматимуться зубами. Варто б у нас, коли ми не перемо чи не прибираємо в неділю, теж повідомляти приїжджим: «Це — традиція». Ми частіше вживаємо слово «звичай». Не працювати фізично в неділю — це не релігійний забобон, а можливість відпочити і присвятити себе більш духовним заняттям перед робочим тижнем. Я пригадую, як в суботу втомлювалась, намагаючись зробити все на городі, на подвір’ї і в хаті. Нарешті вимита підлога в коридорі, хідник винраний і застелений, і на серці — полегкість. Тепер я можу читати й писати. Те, що не всюди в Україні шанують цю традицію, мабуть, пов’язане з нашестям росіян, а ще раніше — з панщиною, коли доводилося в неділю працювати на себе. Всі, хто має в собі трохи російської крові, спеціально відкладають на неділю прання і прибирання. І роблять це з викликом. Отак руйнуються людські спільноти затишних кварталів і вулиць: на фасаді виникає тріщина. Йдеться не про те, «що подумають люди», а про якісь усталені позитивні ознаки співіснування в мирі. Це не така вже й дрібниця.

Я спіймала себе на тому, що геть зруйновані дерев’яні будинки зі слідами колишньої краси, які зустрічались у цьому районі, не сприймаю, як житло бідних людей, а як вперте намагання затримати час. Може, тому, що люди на вулицях не виглядали нещасними і голодними, і таких будинків з різьбленими верандами було дуже мало. Вони пнулись угору, притулившись до кам’яних будинків сучасної конструкції, наче забуті риштування, і видавались дуже крихкими й непридатними для життя. Дмухне вітер, і вони всі опадуть, як зітлілі лози винограду. Тільки коли я побачила у дворі такого будинку купку порубаних дров і якесь вбоге начиння, то зрозуміла, що тут живуть люди, які не мають навіть газу і, можливо, електрики, й живуть з випадкових підробітків. І хтось їх захищає, не виганяє, не руйнує їхні житла, терпляче чекаючи, коли природа і час довершать руйнування. Нехай смерть помирає спокійно.

Отак, поволі терасами ми піднялись на один пагорб і зупинились перед величезною сірою мечеттю, обгородженою муром. У нас такі храми називають оборонними. У внутрішньому дворику стриміли напівзасохлі старезні чинари, попід стіни вела ґалерея, і відчувалось таке миле моєму серцю запустіння — без осоружної реставраційної косметики. Це, мабуть, було єдине місце, куди навідувались іноді туристи, не ті, що галопом, а люди освічені, неквапні, здатні оцінити красу, не спотворену старанним ремонтом. Велика мечеть — то колись був цілий комплекс: школа, бібліотека, лікарня, лазня. Те, що є осередком цивілізації. Зараз залишилась лише лазня, за огорожею занехаяний цвинтар. І видно, що тут не так багато віруючих, оскільки мечеть на кожній вулиці.

То була перша стамбульська мечеть, яку я відвідала. І найкраща, як виявилось згодом. Атік-Валіде. При вході — кілька пар взуття. Ми визулись під дощем і увійшли досередини. Підлога, встелена килимами, була тепла, мені аж хотілось заплакати від такого милосердя, бо ми вже не одну годину тинялись і геть змерзли. У нас, напевно, був дуже нещасний вигляд: посинілі, мокрі. Сіли собі в куточку і принишкли. Мечеть — наче бульбашка, наповнена святістю, наче перевернута чаша, з якої ллється благодать. З куполом, через який лине щедро світло, з поличками для святих книг, виступом-сходами збоку, накритим зеленим сукном, і висловами з Корану там, де у наших храмах — вівтар. Жебраки, яких ми бачили вчора в напівтемряві, коли верталися додому, під дощем, неподалік від метро, напевно, раді були б тут зігрітись. Ми бачили кілька старших чоловіків, що бесідували між собою. Їм не треба уже ходити на роботу. Вдень вони приходять у мечеть поговорити на священні теми, а ввечері, мабуть, грають у шахи. Не знаю, але я завжди заздрила такій спокійній світлій старості сімейних пар, чи навіть поодиноких людей, які мудро вміють скористатися з усіх тих радощів, що випадають на схилі віку. Які не вважають старість прокляттям, як моя мама, яку вбив насправді не інсульт, а депресія. Старість повинна бути спокійна, поблажлива, мудра.

Невдовзі мала починатися молитва, і ми піднялися на відкритий пагорб. Томек хотів побачити сучасну мечеть. Нас продувало немилосердно, організм вже не мав сили боротися з холодом і вогкістю. Мечеть 2009 року, Шакірін, нагадувала кришталеву чашу, і підлога була в ній холодна. Невідомо звідки взялось троє дуже високих чоловіків. Лада казала, ніби вони перед тим слухали муллу, але мені здалося, що то були мафіозі, бо розмовляли вони італійською, і обличчя в них були дуже напружені. І ввійшли вони через вхідні двері. Вони почали все фотографувати, без жодних церемоній, хоча я навіть не наважилася б витягти фотоапарат, підійшли впритул до найсвятішої частини. Вони ледь не торкались канделябрів. Пихаті, зарозумілі обличчя, від них віяло ще більшим холодом. Мені здавалось, що це сон, настільки неприродним і брутальним було це вторгнення, і ніхто не посмів би його зупинити. Вони могли вихопити з-під дорогих тонких курток зброю і почати стріляти по скляних стінах. Чи це мені так здалося, може, Лада з Томеком їх не бачать? Найлагідніше, що я могла сказати про цих людей: «дуже неприємні». Хоч вони були як мстиві демони пекла. Як їх впустили сюди? Як вони самі посміли сюди прийти? Одне слово, у мене параноя. Навіть на мою розвинену уяву то було б забагато. Туристи — розслаблені, а ці якісь надто напружені.