Новий рік у Стамбулі - Страница 11

Ми того дня зайшли в крихітне кафе, єдине, що трапилось за кілька годин, відколи нас провадив гід з Томекового смартфона. Я відчула, що в мене починається невралгія, що ж, я подбала про ліки. Ще тупий біль, що розвинувся за два дні у пекельні напади гострого від найменшої переміни повітря. Я уявила собі, як доведеться йти від метро до нашого помешкання: різкий вітер, дощ в обличчя, жалібні голоси жебраків, що сидять скраю дороги у темряві, невмовкаючий гул моря і машин, по сходах вгору, по сходах вниз…

На стіні у кафе плаский телевізор з ідіотським шоу. Боже, які дебіли таке дивляться? Абсолютний нуль інтелекту, не треба знати й турецької мови, щоб це зрозуміти. Але, як не дивно, навіть у такому нетуристичному закутку розуміють англійську. Від дверей тягне, столик маленький, моя шматяна торбина важка від води, і я не знаю де її подіти. Заходять місцеві, купують якісь булки чи пиріжки і швидко зникають.

Ми створили собі культ Нового року замість колись забороненого Різдва і досі не можемо уявити, що в інших країнах не вважають обов’язковим збиратися за столом і дивитися привітання президента, і стежити, як стрілка перетне поділку 12. І ці ідіотські питання: «А де ти будеш зустрічати Новий рік?» Головне, щоб не самотою. Раніше Лада комплексувала, що йде до друзів: як ти будеш сама, мамо. Я так боюсь родинної диктатури, донечко, — разом потрібно бути не на свята, вигадані, щоб заробити на них гроші, а в горі і в радості.

Але подібно, мені не доведеться цього року проспати Новий рік. І, помітивши поруч крамничку, я кажу, що треба купити вина. Біс з ним, посиджу вже до 12-ї. Маю підозру, що Лада з Томеком теж уже охололи до цього свята, тим більше на Заході заведено всі ресурси кидати на Різдво, на Новий рік уже нічого не залишається. Купуємо біле вино, турецьке. Я б уже їхала геть. Що ж, ми побачили Стамбул без прикрас, це вже добре. Якби не дощ і холод, побачили би значно більше. Однак Томек відчуває моє приховане розчарування, бо чогось бракує у цьому дні, якогось зблиску. Про диво я вже не кажу. Минулися часи сподівання на диво ззовні. Я не знаю, що відбувається вдома у Львові, чи на фронті. Мені всі ці дні доводиться боротися з власним сумлінням, хоч ця поїздка повернеться мені сторицею, як і кожна, бо я створюю свою карту світу.

Томек каже, що ми зараз підемо до барокової мечеті Аязма, правда, закинутої. Ми знову піднімаємось догори і через якийсь час впираємось у дерев’яний глухий паркан, яким зазвичай обгороджують аварійні будівлі. Треба відійти назад, задерти догори голову, щоб побачити мечеть, яку планують відбудувати, але, видно, немає коштів. Це не скляна чаша, не сльоза Аллаха, це — Дракон. Від нього лине потужний заклик, глухий спротив, невдоволення, прокляття. Я все це чую і піддаюсь гіпнозу, мені хочеться так стояти і дивитись до кінця життя і перетворитись на один з тих непоказних будинків, що мокнуть під дощем, холодні зверху, теплі всередині. Мене всередині просто пече, повно диму й вогню, який я не можу видихнути так само, як цей дракон. Нас тільки двоє. Я стаю на другий бік, намагаюсь сфотографувати, може, мені колись це фото допоможе в житті, але мечеть не влазить у кадр, дощ заливає очі. Так виглядає кінець світу: як ця закинута мечеть серед колючих чагарників і кволих дерев, що, однак, можуть вибрати тобі очі.

Доганяючи Ладу й Томека, кажу:

— Я вже бачила у Стамбулі все. Я можу повертатись назад.

Вони трохи розгублюються спершу, а тоді сміються.

— Ви нічого не розумієте.

Вони надто молоді, щоб бажати десь залишитись. Вони хочуть просто йти вперед, побачити якнайбільше. А я маю на увазі те, що ніщо мене більше не вразить у Стамбулі, ніж ця барокова занедбана мечеть, бо з нею у мене встановився містичний зв’язок. В одну мить, і вона мене вже не відпустить, і я її також. Більше нам ніхто не потрібен.

Зразу за мечеттю був скверик з дитячим майданчиком, що впирався просто у рештки старого муру. Я сховалась в хатинці, Лада з Томеком не ховались, мокнучи з якимось впертим мазохізмом. Я там постояла, збираючись з думками. Я так завжди роблю, коли побачу щось вражаюче. Три тисячі мечетей у Стамбулі, всі нові чи оновлені, лише ця… Так дивно. У нас багато покинутих, зруйнованих храмів, але тут… Якби я потрапила досередини, чи сильнішими були б мої відчуття? Можливо, аж занадто. Та якби я була тут сама, то спробувала б знайти якусь дірку, прохід, але діти виглядали надто втомленими. Я пішла за ними, озирнулась раз-другий. Я більш ніколи це не побачу.

То, власне, була кульмінація, як потім воно виявилось. Заради цього варто було взяти заощаджені гроші й податись до Стамбула, використавши останній шанс перед великою війною. Хоча я всіма силами пручалася, не вірила, що війна буде тривала і тяжка. Як оті, про які я читала.

По суті, перебувати на пограниччі війни і миру тяжче, ніж з головою зануритись у саму війну. Надія не лише посилює, а й завдає підступного удару в найнесподіваніший момент. Мені весь час крутиться в голові: живі будуть заздрити мертвим.

Весь день ми наштовхувались на цвинтарі, крихітні, геть закинуті і менш-більш доглянуті. Мертві тут були поруч з живими, як у середньовічних містах, огороджених муром. І жодні нові будинки, хоч їх в цьому районі не було, не займали територію мертвих. Як у нас, де тільки історики знають, що на місці цього кварталу з XIX століття був цвинтар, а на місці Краківського ринку був колись єврейський цвинтар, і що постамент вже неіснуючого пам’ятника Леніну у Львові зроблено з уламків надгробків січових стрільців. Що думає про це Господь? Чи для нього це несуттєво?