Новий рік у Стамбулі - Страница 22

…Наступний день видався погідним. Схоже, закінчувався сезон дощів. Мій добрий приятель з Ізраїлю Михайло Брук попереджав, що будуть дощі, що їхати зараз не варто, але їдеш тоді, коли є змога. Хоча тепер мені здається, що саме через дощ у мене з’явилась оця клаустрофобія. Я вельми незатишно почувала себе і в цій квартирі, і в метро, і в самому місті, що наче провокувало мене: зникни. Розчинися, як в оцті, у цьому тумані, вогкості, зараз найлегше піти, — шепотів мені Стамбул. Ти завжди хотіла жити біля великої води. Так, хотіла, але вже надто пізно.

Ми сіли на катер і попливли Босфором і Золотим рогом до електростанції XIX століття. Десь кілька років тому в мені прокинулась цікавість до старовинних механізмів, естетична, хоча я завжди розпитую, як воно працювало. Може, через есей Ламетрі «Люди-машини», може, через коротенький відеокурс Каббали, може, через стімпанк. Досить того, що я гаряче підтримала Томека, який теж має слабкість до покинутих заводів, бо Лада не виявила ні спротиву, ні ентузіазму. Ми вже їй набридли, і вона всю дорогу почитувала собі електронну книжку, поступово загрузаючи в інший світ.

Потяги мене страшенно втомлюють, автобуси дратують, але по воді час плине зі швидкістю плаваючого засобу. Я пливла б вічно. На верхній палубі мене ледь не скинуло вітром, але там був лише один пасажир, а може, рятувальник чергував чи поліцейський. Я навіть зняла коротеньке відео, як наближається пасажирське судно до нашого катера. У дитинстві я багато читала про подорожі. Тато викладав географію, виписував журнал «Вокруг света». Мені страшенно хотілось побачити море і попливти на кораблі. Натомість літаки мене зовсім не хвилюють, окрім моменту, коли ти пройшла вже всі процедури, сидиш у залі очікування і дивишся з вікна на літаки, які дуже нагадують птахів. Завтра, завтра будуть літаки, а тепер, вчепившись у лавку, я намагаюсь втриматись. Біль пронизує мою застуджену голову, кричать чайки, катер хитає, наче то шторм, я бачу заржавілі конструкції колишніх причалів, склади, колишню славу портового міста, і пагорби трохи далі, всіяні великими будівлями невідомого призначення. Стамбул більше не відкрите місто, куди тікали від революції російські дворяни, стаючи повіями і офіціантами. («Не нужен нам берег турецкий, чужая земля не нужна».) Константинополь був лише транзитним містом, тут не можна було жити респектабельно, статечно, і тут було тісно, бо решту Туреччини не хотіло змінюватись ради чужинців.

Береги тут закуті в бетон і метал, лиш подекуди можна зійти на берег, всипаний галькою, і торкнутись води. Для мене це як ритуал, бодай вмочити руки, але через вітер єдина нагода у той перший день була втрачена.

Ті сорок хвилин промайнули як чотири. Ми вийшли на берег, там теж були пагорби, але невисокі, ошатний тихий район з невеликими будинками на кілька сімей і однаковими мечетями. Влітку чи навесні тут, напевно, дуже гарно.

Ми йшли цілу годину. Томек казав, що то недалеко, але виявилось, що дуже далеко, і ще на відкритому просторі вітер дмухав просто в обличчя. Є такі вулиці, якими не ходять, а їздять. Єдине, на чому спинялося око, це якийсь різновид ландшафтного парку, де було всього кілька дерев, а решту займали фонтани і травники. Були і альтанки. А взагалі ми опинились у промисловій зоні, дуже естетичній і сучасній. І темна будівля електростанції видавалась на тлі пластикових обшивок і фарбованої металевої дахівки промисловою ґотикою. Восени я була у Бориславі і бачила, як безробітні виколупують цеглу на території алмазного заводу, де раніше була електростанція, що постачала колись енергію навіть до Львова. Бачила містки через брудні потоки, зроблені з клепаних чавунних котлів, заржавілий гудок, вивернуті нутрощі печей, два останні чавунні телеграфні ажурні стовпи фірми Сіменс. Бачила «цвинтар» (законсервовані свердловини), напівстерті написи німецькою, польською, їдишем. Минуле для нас, українців, — це завжди руїни, або зґвалтовані євроремонтом пам’ятки. А ця електростанція не просто врятована від мисливців за брухтом, а й вписана в структуру коледжу, який починається відразу, як тільки переступаєш поріг. Шляхетний темний метал, ледь торкнутий патиною іржі, і білий мармур холу. Величезні машини, які можна оглядати згори, і знизу, і збоку, наче звірів, що сплять. Вони не мертві. Кинути вугілля, і все запрацює. Тут усі гвинтики на місці. Ми з Томеком ходимо як зачаровані довкола, фотографуємо, гладимо чавун, вгадуємо, гуманітарії, що то може бути, як воно працює, натискаємо кнопки, потім озираємось, де ж Ладуся. А та стоїть нагорі, вткнула носика у книжку. Ну не відчуває вона краси турбін і мережива труб, втомилась від туристичного неробства. А туристи сюди приїжджають, є крамничка з сувенірами, кав’ярня. Ми знаходимо на першому поверсі всілякі інтерактивні забавки, пов’язані з електрикою, напевно, сюди привозять дітей. Якби я таке мала в дитинстві, я б збожеволіла від щастя і вивчилась би на інженера. Але я мала в своєму розпорядженні лише камінці на березі річки, і зносила їх до хати, хотіла стати геологом. І археологом.

Сюди б Іллю Бека, інженера з Ташкента. Він одержимий старими конструкціями, вони для нього як живі істоти. Птахи і механічні птахи, люди і механічні люди. Зазирни всередину і побачиш, хто є хто. I зрозумієш, що їх об’єднує — вони смертні. Не треба демонізувати машини — вони потребують також нашого піклування. Ілля називає роботів механоїдами і вважає, що у них є свій Бог. Я з ним згодна. Їхній Бог — це не людина, зовсім ні. Це — ідея, яка присутня в кожній машині, ідея реінкарнації.