Новий рік у Стамбулі - Страница 23

На що пішов метал з наших заводів? Брухт же переплавляють і щось з нього роблять. У нас коло хати вкрали три металеві стовпи від огорожі, які простояли сорок років і простояли б ще більше. Маю підозру, що розпиляли трубу з якогось ще австрійського заводу, і мій тато десь роздобув ті стовпи. Що з ними зараз? Я ніколи не чула про завод, де переплавляють брухт. Не знаю, як він виглядає, як сортують добрий метал і неякісний. Коло мого Урожа є руді болота, де колись видобували руду і виплавляли з неї залізо. Ще у XVIII столітті.

У нас сорок років працювала пральна машина, перший радянський випуск. Вона жодного разу не зламалась і тепер крутить білизну десь у сусідів. Порвався шланг, що спускав воду, поламався валок, що відтискав білизну, але основну свою функцію машина виконувала.

Чи буде бунт машин коли-небудь? Коли машини протестуватимуть проти вкорочення їм віку. П’ять років роботи — тоді у сміття, хіба це справедливо? Але середній клас переконують, що так треба, і ось-ось з’явиться закон, за яким каратимуть тих, хто не захоче утилізувати холодильник чи електроплиту. Мовляв, це шкідливо для довкілля. Найшкідливіші для довкілля — гроші, точніше, лихоманка споживання, нав’язана країнами першого сорту. Вони не зацікавлені в тому, щоб речі служили довго, щоб їх ремонтували, доглядали, передавали у спадок. Так люди втрачають незалежність, пов’язані одним гріхом глобального марнотратства. Так легше знищити людство.

Я дивлюсь на нерухомі циферблати і думаю, що в разі чогось, якоїсь катастрофи, ця електростанція знову запрацює, бо її зберегли, і частина Стамбулу буде світитись вечорами.

Студенти тут у вільний час створюють абстрактні скульптури на подвір’ї, попід вікнами їдальні в дерев’яних коробках ростуть духмяні трави, які кожен може собі зірвати, а на постаменті між корпусами — старенький кораблик, якому просто віддали шану, а не розібрали і не переплавили.

11

У мене було відчуття, що з тієї миті, як ми вийшли з будови електростанції, цього шедевру інженерної думки, місця гідного вшанування енергії, працьовитості та ощадності, наче ми повертаємось, досягнувши якогось мису, за яким, можливо, і є незвідані землі, але нема на них часу. Життя обмежене часом — іноді це відчуваєш особливо болісно гостро. Ми сіли в напханий автобус і довго їхали стоячи, доки не приїхали в Галату і не зробили прощальне почесне коло. Музиканти вже повиходили, була неділя, надходив вечір. Добре було б застигнути отак під стіною і слухати музику, просто стояти і слухати музику. В одному місці я навіть почула джаз. Для Львова це звична річ — джаз на вулиці.

Лада зайшла до книгарні, де були книги виключно турецькою і дуже багато перекладів з різних мов. Тепер я думаю, що можна було б спитати за давніх турецьких поетів, якось би переклала зі словником. У мене ще залишалось багато лір, витрачати їх не було сенсу, і ми обміняли частину на долари, а тоді в сутінках пішли пити каву у дворі якогось кінотеатру. У кафе на стіні висіла дуже мила картина — котяча сім’я, стилізована під турків, ми сіли під нею. А потім я вийшла сама на вулицю, випивши свою турецьку каву. Падав дощ. Я хотіла на самоті попрощатись зі Стамбулом, що в темряві старішав і шляхетнішав. Дощ капав на порожні столики, зазивайло сховався під дах. Ну — от і все, думала я. Четвертий день Нового року, і я все ще в Туреччині. Колись я мріяла про Новий рік без ялинок, феєрверків, почуття незручності, що я не зустрічаю Новий рік, як усі пострадянські люди, не дивлюся телевізор. Тепер моє бажання здійснилось. Але я не відчуваю радості від того, що побувала у Стамбулі, як і від того, що повертаюсь до Львова. Усе наче присипане попелом.

Рік тому, коли почались заворушення, я, щоб зняти напругу, дивилась якийсь американський фільм про заможну родину. Я не знала, чим усе в нас закінчиться, можливо, стане цілком нестерпно. І роздивляючись досконалий інтер’єр, я раптом відчула не заздрість, не жаль, що я ніколи не матиму такого будинку, машини, а розпач від того, що навіть отого вбогого рівня життя, який мені довелось досягнути за тридцять років праці в літературі, і цього може не стати. І що одного дня я не матиму навіть за що купити хліба, що попереду злиденна старість, яка накладає на наших людей печать безвиході й приреченості. І навіть гірше — почнуться переслідування, я опинюся у в’язниці, абсолютно безправна. Я раптом почала плакати. Світ такий несправедливий. На нас дивляться як на дикунів, варварів, згорда, ввічливо посміхаючись. А в цій небагатій країні трохи здивовано — на мою благеньку сукняну куртку й старі черевики. І те, що ми можемо дозволити собі лише каву за 5 лір, проходивши цілий день під дощем. І зараз я не маю навіть парасолі над головою. Не можна подорожувати взимку, коли ти бідний. А я знаю людей, які ще бідніші за мене. І війна на сході втягує нас у минуле — 90-і роки, навіть якщо вона зараз закінчиться. Тоді я плакала, бо мені було шкода свого життя, яке вже хилиться до заходу, а я вдаю з себе оптимістку, намагаюсь не скиглити на людях. Здається, це було зі мною вперше — я раптом подивилась на своє життя очима з того боку екрана. Нічого вже не зміниться, нічого.

12

Час згортається, як завитки мушлі. Вже геть темно. Дивовижно швидко минув день, у цьому щось моторошне. А вечір буде довгий. Цікаво, що сказав би Ле Корбюзьє, побачивши це європеїзоване місто, яке так надійно охороняють поліція і армія? Так надійно, що найменший спротив гасять з нечуваною жорстокістю. Я свого часу співпрацювала з Міжнародною Амністією і підписувала листи проти жорстокого поводження з турецькими в’язнями. Нещодавно тут гасили якісь заворушення, робили обшуки в редакціях. Що ж, можливо, колись тут теж почне розвалюватись стабільність і бунтівників розстрілюватимуть, як у нас на Майдані. Тут це можливо. Важко сказати чому, втім, Україна й Туреччина чимось схожі. Туреччина схожа на беззубого хижака, а Україна — на вівцю, в якої виростають ікла. Турки приїжджають до нас будувати і пекти поганий хліб, що засихає наступного дня. Українці їдуть до Туреччини по взуття, одяг, посуд, а дехто на дешевий курорт. І зовсім небагато потрібно, щоб цей не надто високий життєвий стандарт похитнувся і впав, розбившись на друзки. Бо країни Євросоюзу ніколи не приймуть у своє зоряне товариство ні Туреччину, ні Україну. Приймуть кого завгодно, тільки не нас. Бо за нашою відданістю європейським принципам приховується не покірне замилування, а невдоволення лицемірством і подвійними стандартами європейців.